«Ми будемо довго пам’ятати, і вам забути не дамо »- під таким гаслом 12 лютого в Іванівському професійному аграрному ліцеї відбулася година спілкування «Час і досі не загоїв рану – цей одвічний біль Афганістану», приурочена 25- річниці з дня виведення радянських військ з Афганістану, як данина пам’яті всім тим, хто причетний до героїчної і трагічної афганської війни, що тривала довше, ніж Велика Вітчизняна.

Мета заходу: розширити знання учнів про історичні події афганської війни у 1979-1988 р.р., ознайомити з втратами, які понесла країна, родини земляків у горнилі «неоголошеної війни», виховувати повагу до минулого та розуміння подій тієї війни з позиції загальнолюдських цінностей, віддати данину пам’яті полеглим воїнам – афганцям.

                           Очі туманить ядуча сльоза,

                           Руки скувала утома,

                           Палить їй душу афганська гроза-

                           Син не вернувся додому.

Цими словами розпочала виховний захід вчитель світової літератури  Гончарова С.В. Нікого не залишили байдужими страшні цифри: кожний четвертий із 600 тисяч військовослужбовців,які брали участь у бойових діях в Афганістані,- наш співвітчизник (із них -44 з Іванівського району), і кожний четвертий із тих, хто не повернувся з Афганістану,- також українець, про які повідала вчитель історії  Причина Л.М. Допомогли відчути пульс уже далеких афганських подій учні ліцею: Доронюк А, Черепаха Є., Стрельцова А., Кузнецова Є., Гречко К., Попова Н.

На зустріч ми запросили очевидців тих лихоліть. Це наші односельці, воїни – афганці: голова спілки воїнів – афганців Іванівського району  Онищенко О.В., учасники бойових дій  Чигрин В.В., Мартиненко М.В. Вони ще й донині йдуть у тривожних снах  у бій, затуляючи від куль один одного, їм досі важко повертатися до тих чорних сторінок у їхньому житті, та ще важче вирвати їх, знищити та забути. Всі учні, затамувавши подих, слухали їх спогади про те, як у пеклі війні, в екстремальних ситуаціях трансформуються такі поняття, як честь, порядність, милосердя. Ліцеїсти висловлювали їм щиру вдячність і дарували квіти, і гордилися тим, що поруч з ними живуть такі сміливі, рішучі, відважні чоловіки.

І горіла свічка,як болючий щем про загиблих людей на афганській землі…

І звучали пісні «Афганістан», «Офіцери» та « Звичайний автобус»…

І приковував погляди портрет ровесника в траурній стрічці…

18 липня 1988 року йому було лише 19…

… Він родився в таврійських степах,

Де вітер котить хвилі по полю.

 І злетів у цей світ, мов той птах,

Де світили йому світлі зорі.

Бойова операція недалеко від Кабулу, біля перевалу Дех-Сабз в долині річкі Панджшер була для Анатолія останньою. В цьому бою проявився його мужній характер, висока майстерність. В критичний момент бою він зумів вибрати вдале місце між камінням і з кулемета строчив по ворогу. Довго приковував до себе увагу душманів – цим саме дав змогу підрозділові вийти із оточення.

Надвечір’я ховало сонце за вершинами гір. Десь з півгодини тому закінчився бій. Бойові друзі несли в плащі мертве тіло свого спасителя…

Це був Фатєєв Анатолій Васильович, що народився в селі Веселівка нашого району. Він віддав, не вагаючись, своє життя за велелюбний афганський народ, за мир і братерство на землі. Ім’я Фадєєва А.В. навічно вписано в літопис нашої пам’яті.

І схиляли голови, і вшановували світлою пам’яттю тих, хто віддав своє життя, увійшовши в безсмертя…

Афганістан був і залишається незаживаючою раною.

 Чи треба взагалі згадувати про війну? Деякі кажуть, що не треба. Я думаю, що потрібно. Потрібно до тих пір, поки людство неспроможне буде сказати: «Ми не тільки не хочемо війни, ми зробили все, щоб її не було, і її не буде!»